Colin Gorrie, 18 червня 2025 року

Кентербері, 1105 рік нашої ери. Холод кам’яної підлоги скрипторію повільно пробирається крізь чоботи Ґодвіна. Він не звертає на це уваги. Перед ним — примірник Хроніки, щойно доставлений зі старої столиці Вінчестера.

Портрет Жана М’єло (після 1456), Жана ле Таверньє

У ній записана історія англійського народу. Його народу.

Сьогодні його завдання — зробити ще одну копію. Для Ґодвіна, як і для будь-якого монаха, це не складно.

Але абат Роберт захоче оглянути роботу перед вечірнею. Абат Роберт. Норман. Минулого тижня він вказав на Ґодвінові літери й назвав їх «грубими». Це слово досі пече.

Перо Ґодвіна виводить літери scip. Уривок розповідає про зловісний флот: грабіжницькі загони данів, які тероризували узбережжя, допоки великий король Альфред не приборкав їх. Якби ж сьогодні Англія мала такого короля…

Ґодвін вдивляється в слово. Scip. Слово правильне, правильний правопис. Sc передає той самий звук, що нормани пишуть як sh. Але Роберт так не подумає. Для нього це буде лише впертість саксів.

Ґодвін бере ніж. Сталеве лезо зішкрябує чорнило разом з тонким шаром пергаменту. Він розгладжує місце й переписує слово — так, як хоче Роберт: ship. Англійське слово, що стало чужим.

Він працює далі, рука його тверда. Доходить до пізнішого запису: прибуття нової королеви. Гордощі чи спокуса беруть гору над душею — і він пише cwen. З усмішкою думає про Едіт, останню англійську королеву, жінку з часів його діда.

Та усмішка щезає. Більше немає англійських королев чи королів. Лише нормани.

Він знову зішкрябує пергамент і пише, як написав би норман: queen. Подвоює e, щоби нормани розтягнули звук. Чорнило лягає остаточно й безповоротно.

Він дивиться на ці два слова. Ship. Queen. Текст, який навіть норманський абат визнає пристойним. «Добра робота», — напевно скаже. Але Ґодвін не певен. Він знову вмочує перо в чорнило й продовжує переписувати минуле.

Знову винні французи

Гобелен з Байо, сцена 57

Наш вигаданий монах Ґодвін жив у часи найвизначнішої події в історії англійської мови — Норманського завоювання 1066 року.

До завоювання англійська — хай і в старій формі — була мовою влади й управління в Англії. Після нього її місце на століття посіла французька.

Втім, це була лише тимчасова заміна: згодом англійська відновила свої позиції у владних колах — завдяки втраті англійських територій у Франції та формуванню нової англійської ідентичності в епоху Відродження. Та період домінування французької залишив слід у всіх аспектах мови — від словника до вимови. І, як із сумом дізнався Ґодвін, справив революційний вплив на правопис англійської.

Саме ця рання французька присутність у Англії, яка почалася з Норманського завоювання, є початком причини, чому англійська нині пишеться без акцентів (на кшталт é, à, ç), або, мовою лінгвістів, без діакритиків.

Давайте й надалі називатимемо їх діакритиками, адже слово акцент може означати багато чого — від регіональної вимови до наголосу в слові.

Можливо, вас здивує, що англійська не має діакритиків саме через вплив французької. Адже у французькій їх чимало: écouter (слухати), à (до), château (замок), Noël (Різдво), Français (французький).

Але французька, яку нормани привезли до Англії, була не такою, як сучасна. Це була інша, старіша форма мови — і правопис її сильно відрізнявся від того, який ви знайдете сьогодні в livre.

Одна з головних відмінностей між французькою 1066 року й французькою 2025-го — це саме використання діакритиків. Вони стали частиною стандартного французького правопису значно пізніше. А отже, нормани, які писали французькою, не вживали діакритиків — і, взявшись переписувати англійську, вони зберегли свої звички.

Навіщо потрібні діакритики?

Вчений у кабінеті серед фігур у масках, можливо алегорія (1627), Віллем ван дер Вліт

Звички норманських писарів таки включали діакритики — але лише для скорочення певних комбінацій букв.

Адже пергамент був дорогим, і не варто було марнувати місце. Але — важливо — писарі не використовували діакритики для позначення іншої вимови букв, як ми робимо сьогодні. Наприклад, в сучасній французькій ç вказує, що буква c вимовляється як с, а не к: Français (французький), leçon (урок).

Застосування діакритиків — це спроба виправити невідповідність між алфавітом і звуками мови. Якби алфавіт точно відповідав мові, для кожного звука була б окрема літера. Але так майже не буває: алфавіти зазвичай приймаються з історичних чи культурних причин. Наприклад, англійська пишеться латинкою, бо Англію християнізували римляни. Французька — тому що походить з латини.

У французькій і англійській латиниця не мала всіх потрібних букв. Наприклад, латина не мала звуку th, як у слові faith. А от у старофранцузькій такий звук був. І тому французькі писарі використовували th: t означало тип звуку, а h натякало, що це інший звук, ніж звичайне t. Таким чином, додавання літери вирішувало те саме завдання, яке пізніше розв’язували діакритики.

Саме це — додавання букв замість діакритиків — і було французькою звичкою, яку нормани принесли в Англію. Тому в англійській ми маємо комбінації типу sh, th, ee, oo, ou — кожна з яких позначає єдиний звук.

Писемність у дусі Відродження

Учений у своїй кімнаті, Томас Вейк (1616–1677)

Писемні практики, про які ми говорили, сформувалися в епоху, коли все писалося вручну — невеликою кількістю людей, розпорошених по великій території. Ці писарі, у свою чергу, писали для доволі вузької аудиторії: рівень грамотності в Європі в Середньовіччі був низьким. Це було ремесло.

У таких умовах правопис відрізнявся залежно від місцевості й навіть від самого писаря. Одне й те ж слово на одній сторінці могло бути написане кількома різними способами.

Але в XV столітті все почало змінюватися з появою друкарського верстата — вперше стало можливим масове відтворення текстів. У Франції та Англії це співпало з інтелектуальним рухом, який ми називаємо Відродженням — спробою відродити ідеали й дух античного світу.

Цей дух означав не лише нову зацікавленість латинською мовою й літературою, а й прагнення «очистити» розмовні мови й підняти їх до рівня латинської, яка вважалась зразком витонченості. Непослідовність середньовічного писаря сприймалася як пережиток минулого: правопис мав бути раціональним.

В Англії шлях до стандартизації був складнішим. З’явилася хвиля радикальних реформ від гуманістів. Наприклад, сер Томас Сміт і Джон Гарт розробили фонетичні абетки, які включали нові літери й навіть діакритики для позначення довгих голосних.

Проте ці амбітні проєкти провалилися. В Англії не було центрального органу — на зразок королівської академії — який міг би втілити таку кардинальну реформу. Тож перемогли консервативні підходи, запропоновані друкарями, які просто впорядкували стару, але знайому систему, успадковану від норманських писарів XI століття.

Звідки взялися діакритики?

Франциск I, король Франції (1527–1530), Жан Клуе

У Франції історія пішла інакше: потреба в послідовності, викликана друкарською справою, породила діакритики.

Першим широко вживаним став гострий наголос (´), який використовують лише над літерою e: é. Його функція — розрізнення двох різних звуків, які пишуться як e: звук у je ‘я’ (схожий на невиразне а у banana) та звук у pré ‘луг’ (подібний до pray).

Гострий наголос у французьку запровадив друкар і гуманіст Жоффруа Торі у 1529 році, у своїй книзі Champ Fleury — поєднанні алегорії й типографського посібника, який мав на меті «прикрашати й просвітлювати нашу французьку мову».

Форма наголосу відображала дух епохи Відродження: Торі надихався працями італійського гуманіста та друкаря Альда Мануція, який першим друкував грецькі тексти з використанням акцентів, розроблених ще в римський період. Один із них — гострий наголос (ὀξεῖα в грецькій — «гострий, різкий»). Адаптуючи цю класичну модель до французької, Торі, у своїх очах, підняв розмовну мову до рівня латини й греки.

Торі також упровадив інший знайомий французький діакритик — седиль (¸), яка ставиться під літеру c: ç. Як згадувалося раніше, її функція — показати, що c має звучати як s, навіть перед a, o чи u: Français (французький), garçon (хлопець), reçu (отриманий) — усі з с-звуком замість к.

Але седиль не була французьким винаходом — навіть не грецьким. Її створили в Іспанії, ще за часів вестготів. Спочатку це була літера z, написана після c, згодом — з c, накладеною зверху: Ꝣ. Назва cedilla буквально означає «маленька z» — ceda в староіспанській — це z, нині zeta.

У староіспанській ç передавала звук ts, напр. у çielo (небо), lança (спис). Згодом цей звук зник: у більшості Іспанії його замінив звук th, а в інших регіонах — s. Відповідно, седиль стала непотрібною: сьогодні такі слова пишуть cielo, lanza. У французьких рукописах седиль з’являлася ще з XIII століття — новаторство Торі полягало в друкованому й системному вживанні.

Чому реформи Торі прижились

Торі був не просто друкарем — з 1530 року він став офіційним друкарем короля Франциска І, imprimeur du roi. Цей статус надав його реформам величезного авторитету. Згодом такий зверху-вниз підхід до мови було формалізовано з утворенням Французької академії (Académie française), яка офіційно затвердила вживання акцентів у словнику 1740 року.

Це був розрив із попередньою французькою традицією, яка прижилася в Англії: позначати нові звуки додатковими літерами.

І ось парадокс: введення нових діакритиків було радикальною інновацією, але з консервативною метою — зберегти традиційний, етимологічний правопис, водночас визнаючи зміну у вимові. Замість того щоб переписувати Francais із s, щоби передати с-звук, достатньо було додати седиль, зберігаючи історичну форму слова.

Французька згодом додала й інші діакритики:

• Циркумфлекс (ˆ) — forêt (ліс), позначає зниклу літеру;
• Трема (¨) — maïs (кукурудза), вказує на роздільну вимову голосних.

Усі ці знаки мають цікаву історію — про яку я розповім іншим разом.

Та головне, що об’єднує всі ці діакритики — вони продукти епохи Відродження, і дуже характерні: класичне натхнення (грецька система наголосів) + сучасне прагнення до впорядкування. Так виникла французька система правопису, повна діакритиків.

А в Англії, Відродження лише закріпило статус-кво — систему, створену ще норманськими писарями XI століття, яка передавала нові звуки комбінаціями літер.

І це трохи прикро: адже англійській справді не завадили б розрізнювальні позначки для слів типу wind (вітер) і wind (крутити), lead (свинець) і lead (вести). Але таких випадків у мові не так багато, і англійська досі непогано обходиться без діакритиків — адже звички норманських писарів виявилися цілком придатними.

Комбінації літер, які так дратували бідного монаха Ґодвіна, згодом стали основою англійського правопису. І ось іронія: французький звичай додавати літери замість діакритиків, прижився в Англії й зробив її — попри всі запозичення — сліпою до діакритиків, що нині є такою помітною рисою самої французької.

Джерело: Why English doesn’t use accents